З 25 листопада по 10 грудня щороку в Україні проходить акція “16 днів проти насильства”

Застосування насильства щодо дитини як загальноприйнятого виховного засобу – дуже делікатна та болюча тема.

1. Не биття визначає свідомість…

Вважається, що кожна дитина – маленьке диво й велике щастя для своїх батьків.

Коли говорять про те якою має бути мама, то кажуть: добра, любляча, терпляча, мудра, а про тата: надійний, сильний, розумний. Коли батьки б’ють дітей, то мамі підходить інший опис: істерична, нервова, агресивна, татові: страшний, жорстокий, злий. При такій поведінці батьки виконують невластиві їм ролі і є загрозою для життя і здоров’я власних дітей. Хоча вони рідко це усвідомлюють, ще рідше змінюють звичну поведінку, але іноді трапляються і дива.

Ми не втомлюємося повторювати: призначення батьків – любити, захищати, вчити, радити, а не карати чи судити і тим більше не бути загрозою. Про це варто згадувати кожен раз коли виникне бажання застосувати фізичну силу до дітей, бо це не є нормальний метод виховання, скільки би казали, що так було завджи і нічого страшного в тому нема. До речі, всього сто років тому до жінки відносилися як до речі і чомусь сьогодні ніхто не каже, що так було завжди, значить, це нормально. Дорослі люди за свої права відстоюють самостійно, за дітей часто нема кому заступитися, якщо батьки перші на яких покладена функція захисту її не виконують. На жаль, жорстоке поводження з дітьми в нашому суспільстві швидше норма, але ця норма повинна стати пережитком і чим швидше це станеться – тим краще.

Таке ставлення дає дитині уявлення: саме так, із застосуванням насильства, слід домагати­ся бажаного – й формує у неї переконання: на­сильство – найкращий спосіб протистояння то­му, що тобі не подобається, що ти не можеш змінити, швидкий шлях досягнення бажаного.

А потім ми, дорослі, дивуємося: звідки в на­ших дітях беруться жорстокість, агресія, непо­ступливість, брехливість, безсовісність, бездуш­ність. І, розпочинаючи боротьбу з негативними проявами поведінки, знову не знаходимо нічого кращого за фізичне та моральне насильство.

2. До чого призводять фізичні покарання

«Люблячі» батьки задля виправ­дання застосування до дітей насильницьких ме­тодів з благородною метою виправлення їхньої небажаної поведінки проголошують: «БИТТЯ визначає свідомість!», «дитині потрібна ЛОЗИНА».

Чого ж можна навчити дитину биттям?

По-перше, у дитини формується стійке пе­реконання: насильство – найкращий та єдиний спосіб досягти бажаного та судження: коли я ста­ну дорослим й у мене будуть власні діти, я теж їх битиму. А коли хтось із дітей, страждаючи від по­биття, і запевняє себе, що ніколи не каратиме власних дітей, то, ставши дорослим, рідко ре­алізує свої дитячі плани, а йде узвичаєним шля­хом, прокладеним крізь століття його предками.

По-друге, складається неусвідомлене, а від того ще небезпечніше переконання – мене б’є людина, яка мене любить, тож і я, у свою чергу, маю право бити того, кого люблю. Це підсвідоме судження є мотивацією у дитячих бійках, а зго­дом може яскраво проявитися в дорослому віці у таких формах поведінки, як мазохізм – б’є мене, тобто любить; садизм – люблю, себто маю право бити; й садомазохізм – прийняття, схвалення та отримання задоволення від фізичного насильст­ва у стосунках між людьми.

Крім того, биття може призвести до пробудження ранньої дитячої сексуаль­ності – дитина, яка відчула під час побиття ор­газм, надалі провокуватиме батьків до акту екзе­куції, щоб знову відчути сексуальне задоволення. Страшно, що отримання задоволення від жор­стокості та болю у майбутньому може стати для людини нормою життя.

По-третє, у дитини, яку фізично карають за якусь провину (за реальним або помилковим звинуваченням) значущі для неї люди – батьки – може виникнути агресія – мотивова­на деструктивна поведінка, яка суперечить нор­мам людського співіснування, завдає фізичної шкоди людям або стає причиною їхнього психо­логічного дискомфорту. Ця поведінка прово­кується ненавистю до тих, хто викрив провину, та бажанням помститися, але так, щоб ніхто про це не дізнався, щоб уникнути покарання. Або інша протилежність – аутоагресія – агресія щодо себе, почуття провини, що призводить до алкоголізму та наркоманії, а подекуди й до край­ньої форми – суїциду. «Я поганий, бридкий, ме­не немає за що любити, я нікому не потрібний, життя не має сенсу,» – так розмірковує людина, яка зважилася накласти на себе руки.

3. Чому батьки вдаються до фізичних покарань?

Якби люблячі батьки знали про можливі наслідки своїх виховних зусиль, чи стали б вони фізично карати свою дитину? Здавалося б, відпо­відь очевидна.

Проте, на жаль, навіть ті дорослі, які здога­дуються або напевно знають про сумні наслідки насильства, все ж вдаються до нього. Які ж при­чини такої поведінки:

  • стійке переконання, що так роблять УСІ, жодна дитина, мовляв, не виросла без фізичного покарання, нас у дитинстві били, але ж ми вирос­ли нормальними людьми;
  • відчуття власної неспроможності змінити поведінку дитини. У стані роздратування, роз­губленості обирають найперше, що спадає на думку – фізичне покарання дитини з благород­ною виховною метою;
  • безкарність дорослого перед дитиною.

Потім, уже після того, як акт фізичного по­карання відбувся, батьківські роздуми з цього приводу можуть іти різними шляхами:

  • звинувачення – дитина, мовляв, сама винна у тому, що трапилося! Якби не робила по­ганого, не говорила б зайвого, я б нізащо її не бив. Хай поводиться добре, щоб не бути битою;
  • самообман – чим дужче покараєш (так, щоб запам’ятала), тим імовірніше, що дитина та­кого більш ніколи не скоїть. І справді, в деяких випадках подібна поведінка більше не повто­рюється, але не тому, що дитина усвідомила свою провину, а лише з побоювання бути покараною. Поведінка дитини у цьому разі не зміню­ється, вона отримує урок – погане слід ро­бити так, щоб тебе не викрили;
  • самовиправдання – не утримався, в усьо­му винні нерви, намагатимуся, щоб таке більше не повторилося чи хоча б траплялося якнай- рідше, і висновок: треба шукати інші шляхи впливу на дитину;
  • каяття – визнання провини перед дити­ною та намагання вибачитися перед нею.

Буває, що каяття стає останньою краплею для остаточного прийняття батьками рішення: «Більше ніколи не підніму руку на сина». Надалі відбувається величезна внутрішня робота дорос­лого над собою з метою знаходження та застосу­вання інших – ненасильницьких – методів впли­ву на дитину.

Проте, якщо систематично виникає замкне­не коло: побив – покаявся – вибачився (не обо­в’язково на словах, показною ніжністю та песто­щами, задобрюванням подарунками, дозволом робити те, за що нещодавно карали) – знову по­бив – є небезпека виростити з дитини асоціаль­ний елемент, злочинця, в окремих випадках – навіть маніяка. За невизначеної батьківської позиції у дитини збиваються соціальні орієнтири, він не може зрозуміти, чого ж від нього вимагають батьки. Схвалюють і карають за ті самі вчинки. Цей шлях знач­но гірший за той, коли дорослий упевне­ний у справедливості фізичного покаран­ня у виховних цілях і застосовує його.

4. Про злих і добрих чарівників

Американський психолог Карен Прайєр у книзі «Не гарчіть на собаку» описує чотири не­гативні методи позбавлення від небажаної по­ведінки або, як вона їх називає, «злих чарівни­ків», та чотири методи позитивного підкріп­лення поведінки – «добрих чарівників». Роз­глянемо ці методи.

Злі чарівники

Метод 1 «Вбити звіра». Ізолювати дитину. Це дуже дієвий метод, тому що поведінка ізолю­ється разом з дитиною. Прикладом негативного застосування цього методу можуть бути погрози батьків: «Йди з очей, тобі немає місця у моєму серці», «Погано поводитимешся – здам до дитя­чого садка». Зрозуміло, що при цьому дитина сприйматиме дошкільний заклад як покарання за провину.

Метод 2 «Покарання». Його знають усі й застосовують найчастіше, хоча це ніколи не дає очікуваного результату, бо завжди відбувається після скоєного вчинку й виховує в дитині покір­ливість чи страх або агресію та непокору. Пока­рання не формує усвідомлення та розумін­ня неможливості поганої поведінки та не дає дитині розуміння, як же слід поводити­ся прийнятно й правильно.

Метод 3 «Негативне підкріплення». Це будь-які небажані для дитини дії дорослого, яким вона могла б запобігти, змінивши власну по­ведінку. Від покарання цей метод відрізняється тим, що діє в момент скоєння вчинку, а не після нього, й може спонукати до зміни поведінки ди­тини у цей же момент.

Метод 4 «Згасання». Небажаній поведінці надається можливість зникнути самій по собі. Найчастіше його застосовують щодо таких неба­жаних проявів, як ниття, бурмотіння, нав’язливі прохання, погрози на адресу дорослого з боку дитини. Якщо ці прояви не дратують батьків, не викликають ніякої реакції, вони згасають.

Проте важливо розібратися, чому дитина так поводиться. Вона ж може капризувати від утоми, голоду, дискомфорту.

«Виховати» по-справжньому вередливе ди­тя можуть батьки, які, дуже довго витримуючи каверзування дитини, раптом зриваються, пору­шуючи будь-яку виховну стратегію: «Та бери, ро­би, що хочеш, тільки відстань від мене зі своїм скиглінням», — поступаються вони. Батьки або не розуміють, або забувають, що будь-яке випад­кове підкріплення – чи то добре, чи погане – сприяє закріпленню подібної поведінки у майбутньому житті.

Добрі чарівники

Метод 1 «Формування несумісної пове­дінки». Залучення дитини до виконання дій, фі­зично несумісних з небажаною поведінкою. Цей метод корисний, коли йдеться про подолання негативних емоційних станів: тривоги, смутку, самотності. Активні фізичні дії – танці, спі­ви, будь-які інтенсивні рухи – несумісні з почуттям жалю до себе. І навпаки – подола­ти гіперактивність допомагають заняття, які потребують посидючості (образотворча діяльність, настільні ігри, читання тощо).

Метод 2 «Поведінка за сигналом». Пове­дінка може бути недоречною не сама по собі, а в певному контексті, тоді, як за інших обставин ця ж поведінка може бути своєчасною та слушною. Наприклад, в іграх, інсценівках або у спорті по­ведінка дитини може відповідати певній ролі. Навіть зовсім маленькі діти спроможні зрозуміти це й не переносити ігрові форми у повсякденне життя.

Метод 3 «Запобігання негативним про­явам поведінки». Цей метод дуже корисний у випадках, коли батьки хотіли б, щоб дитина поз­булася певного типу поведінки. У цьому разі вар­то підтримувати будь-які позитивні наміри, дії та досягнення дитини, а не дорікати, лаяти та кара­ти за помилки.

Метод 4 «Зміна мотивації». Усунення мотивації до небажаної поведінки – найефек­тивніший метод. Наприклад, дитина зчинила скандал у магазині, мати намагається це припи­нити, застосовуючи силу. А причина «бунту» ви­являється в тому, що дитина хоче їсти, і вигляд та запах великої кількості їжі є для неї надзвичайно сильними подразниками. Та й сама мама, втом­лена і голодна після роботи, теж роздратована. Розв’язати проблему можна, погодувавши дити­ну, перш ніж вирушити за покупками, та й самій матері щось поїсти.

Зниження уваги до дитини, обмеження спілкування з нею або чогось іншого, в чому в неї є потреба, що вона любить, відмова в улюбленій їжі, тобто намагання примусити дитину зазнава­ти дискомфорту з єдиною метою – зробити по­карання дієвішим – це аж ніяк не найкращі помічники.

На превеликий жаль, маємо констатувати: з «добрими чарівниками» багато хто з батьків не знайомий. Сумно те, що, навіть і здогадуючись про їх існування, дорослі не вважають за потріб­не звертатися до них. А чи варто мудрувати? Існує ж старий, дідівський метод «навчання» – фізичне покарання. Це ж простіше, ніж терпля­че, докладаючи зусиль, виправляти поведінку ди­тини, часто спровоковану батьківськими ж по­милками. Життя – це постійний вибір, як ВЧИНИ­ТИ: гуманно, по-людськи чи агресивно, по-звіря­чому. Саме від батьків залежить, яке підґрунтя цього вибору буде закладено, щоб дитина, а потім доросла людина робила його самостійно все своє подальше життя.

5. Не провина, а біда

Якби люблячі батьки, перш ніж ударити ди­тину, замислилися над тим, що злочинці теж ро­дом з дитинства й що фізичне насильство може призвести до формування у ріднесенького чада злочинних схильностей агресивності, мсти­вості, брехливості, зухвалості, замкненості… Са­ме про це чимало написано в підручниках з кримінальної психології, та й психологи дійшли висновку, всі злочинці у дитинстві зазнава­ли насильства.

Отже, дорослому, який замахнувся на сина чи доньку, варто поміркувати: чого я хочу домогтися? Змінити небажану по­ведінку дитини чи продемонструвати «хто в домі хазяїн» та відігратися на ній за непо­кору або прояв власної думки, бажання відстояти власні цінності? Якщо мета – бо­ротьба з непокорою, то це нічого спільного з вихованням не матиме, а буде лише від­стоюванням свого домінантного станови­ща, що лягає на совість дорослого, бо тим самим він дає дитині яскравий приклад торжества насильства. І не має значення, про що йдеться, – про грубу фізичну силу чи витончене моральне покарання.

Якщо ж з позиції розумних дорослих поди­витися на вчинки дітей не як на провину, а як на їхню БІДУ, яка сталася внаслідок незнання мали­ми соціальних норм та правил або невиконання в силу неправильно сформованих дорослими ж переконань, то стає очевидним: слід шукати інші – ненасильницькі – методи виховання дітей, і змінюватися треба насамперед їм самим – бать­кам і вихователям.

Дехто вважає, що краще дати стусана за по­гану поведінку, ніж вдаватися до витонченого морального насильства (позбавлення дитини батьківської любові, спілкування, уваги та піклу­вання), бо іноді воно «б’є» болючіше, ніж фізич­не покарання. Фізичні рани, мовляв, загояться, якщо злегка нашльопати дитину, а моральні за­лишаться у душі назавжди. Але це не так. Відмо­ва від морального покарання аж ніяк не може бути виправданням для покарання фізичного.

Фізичні покарання дітей у родинах – різні форми морального насильства у системі освіти – авторитарні методи керівництва дорослими людьми на роботі – суспільна система покаран­ня злочинців – це ланки одного ланцюга – прий­нятих у суспільстві різних форм насильства над особистістю. Важливий крок до зміни цієї хибної, соціально прийнятої закономір­ності – формування суспільної свідомості у напрямі утвердження гуманних тенденцій у взаєминах між людьми, зокрема, гумані­зації ставлення батьків до власних дітей. Діти не народжуються «злочинцями», а стають такими, якими їх виховують дорослі та соціальне оточення.

Пам’ятка батькам

«Ваша власна поведінка – найвирішальніша річ. Ви думаєте, що виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте , чи караєте її. Ви виховуєте її кожну мить Вашого життя, навіть тоді, коли вас немає вдома.»

–  Любіть дитину не за те, що вона розумна, чи красива, а лише за те, що вона Ваша рідна дитина.

– Діти народжуються з любові й для любові. Радійте вашій дитині.

– Не чекайте, що діти здійснять ваші мрії. Вони мають свої мрії, допоможіть дітям здійснити їх.

– не жертвуйте для дитини своїм життям, коханням, роботою. Дітям ці жертви не на користь. Ставтеся з повагою до дитячих почуттів, справ. Дитинство – це не підготовка до життя, дитинство – це теж життя.

– Дозвольте дитині мати особисте життя.

– Поважайте свою дитину, як ви поважаєте інших людей.

– Коли дитина розмовляє з вами, слухайте її уважно.

–   Не випробовуйте чесність дитини, якщо не хочете, щоб вам брехали.

– Не скупіться на ласку: поцілунки, обійми, лагідне слово. Це потрібно і вам і дитині.

–  Розмовляйте з дитиною, розвивайте її мову. Цікавтесь її справами і проблемами.

–  Надавайте дитині самостійності в діях і прийнятті рішень.

 – Не відгороджуйте дитину від обов»язків і проблем. Вирішуйте всі справи разом із нею.

–  Слідкуйте за своєю зовнішністю. Дитина повинна пишатися Вами.

–  Привчайте дітей до самообслуговування, формуйте трудові навички і любов до праці.

– Пам»ятайте, що дитина коли-небудь подорослішає і їй доведеться жити самостійно. Готуйте її до майбутнього життя.

–  Не виховуйте дитину, коли ви стомлені, погано почуваєтеся. Спочатку відпочинте.

– Ви – перший друг і порадник дитини.

                                                                                     А. С. Макаренко

Фахівці пояснили, чому чому зайва опіка може вилізти батькам боком – новини  ZIK.UA